Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в саду. Бачить, біжить назустріч кудлатий собака.

     Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилось маленьке кошеня. Воно втекло  від собаки й просило Петрика: захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра. Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку і жалібно нявчить.

     Петрикові стало шкода кошеняти. Він узяв його на руки і хоробро пішов собаці назустріч.

     Пес зупинився, злякано глянув на Петрика і сховався у кущах.

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.

Перенесли ми в теплицю осінні квіти — хризантеми. Зацвіли вони — білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток буз­ку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:

Ранньої осені у степу не вщухав пташиний щебет. Пташки зліталися на вижате поле, дзьобали зерно. На узліссі стояла Горобина. На ній доспіли червоні грона. Стоїть вона та й дивується, чого до неї пташки не летять. Летів Дрізд, Горобина й питає:

У лісі мурашник. Навколо нього кипить життя. Муравлики усе ку­дись біжать, звідкись повертаються.

Та ось муравлики занепокоїлися. Зачиняють дверцята маленькими грудочками землі й листочками.

—   Муравлики, що сталося? — питає Метелик. — Чого ви дверцята зачиняєте?

—   Наближається негода, от ми й готуємось. Зачиняємо дверцята, щоб не залило водою наших кімнаток.

—    А звідки ви знаєте, що негода насувається? — цікавиться Метелик.

—    Далеко-далеко пливе по небу холодна чорна хмара. Від неї повіває стуленим вітром. От ми й чуємо той холодний дух.

На луках виросла жовта кульбабка. От вона одцвіла, й замість жовтої квіточки в неї з'явилася біла шапочка. У шапочці багато пуши­нок. Стеблинка промовляє до пушинок:

— Як тільки подме вітер — летіть, вибирайте вологий грунт і сі­дайте. Пускайте корінчики й ростіть.

Пушинки не барилися, сідали на хвилю вітерця й розліталися по луках.

Та ось пухнаста Шапочка кульбабки побачила на небі чорну хмару. Злякалася Шапочка. Склала свої пушинки, як парасольку. Побралися пушинки одна за одну. Повіяв вітер, закружляв вихор, але біла шапоч­ка стоїть, не пускає жодної пушинки.

— Не летіть зараз, — каже їм Шапочка. — Занесе вас буря у воду чи болото — пропадете.

Зійшло сонце й освітило дивовижну картину: дерева стоять у ліловому інеї, ніби на них за ніч виросли маленькі, немов пташиний пух, листочки. Я підійшла до верби. Доторкнулася до гілочки — й на мене посипалися легенькі пушинки. Ні, не буду більше доторкатися до тебе, вербо, красуйся в своєму чарівному вбранні.